Вісник КНУКіМ. Серія «Мистецтвознавство»

Наукова рецепція творчої спадщини Богдана Весоловського у вимірі сучасних мистецьких студій

Маріанна Головкова — 2026-05-27

Метою роботи є аналіз сучасного наукового дискурсу, присвяченого творчості Богдана Весоловського, а також розкриття ролі мистецьких студій як цілісного середовища (дослідників, митців та ін.), що забезпечує актуалізацію спадщини композитора в сучасному культурному просторі. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному дослідженні постаті Богдана Весоловського крізь призму сучасних мистецьких студій, зокрема, в систематизації наукових поглядів на вокально- танцювальні жанри композитора в українському контексті. Творча спадщина митця аналізується не як статичний архівний об’єкт, а як активний чинник формування сучасного комунікативного середовища, що об’єднує наукову та виконавсько-творчу практику. Результати дослідження демонструють, що за останні десятиліття навколо імені Богдана Весоловського сформувався потужний пласт джерелознавчих та аналітичних праць, які змінили вектор сприйняття українського ретро. Встановлено, що сучасні мистецькі студії сьогодні виступають специфічними центрами культурної пам’яті, де через проведення наукових конференцій, міжнародних фестивалів, публікацію нотних збірок, запис дисків відбувається подолання радянських ідеологічних нашарувань та утвердження модерної української ідентичності. Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості використання матеріалів огляду для подальших культурологічних та мистецтвознавчих розвідок, розробки лекційних курсів з історії української музики, а також для методичного забезпечення вокально-інструментальних студій та організації фестивалів. Висновки. Наукова рецепція творчої спадщини Богдана Весоловського в межах сучасних мистецьких студій свідчить про перехід до системного музикознавчого аналізу. Інтелектуальне середовище, сформоване навколо імені митця, забезпечує активне подолання застарілих ідеологічних нашарувань. Книги, статті та фестивальні проєкти постають як елементи єдиної системи, що перетворює творчість композитора на ресурс для зміцнення національної ідентичності та інтеграції українського мистецтва в європейський контекст.

Роль оптичних компенсацій у формуванні типографічної композиції в сучасному графічному дизайні

Валентин Голіус — 2026-05-27

Мета статті — обґрунтувати пріоритет візуальної логіки сприйняття над математичною точністю векторних координат, а також систематизувати методи оптичної компенсації для забезпечення читабельності та візуальної рівноваги типографічних форм у сучасному дизайні (поліграфії та вебсередовищі). Стаття присвячена аналізу конфлікту між метричною точністю координат у векторі та психофізіологією зору. Розглядаються чинники оптичного викривлення шрифтових форм і векторних об’єктів у процесі їх розміщення в композиції, а також під час зміни масштабу та контексту відображення (в сучасному дизайні Результати дослідження. Математична ідентичність векторних об’єктів не забезпечує їхньої візуальної еквівалентності через дію оптичних ілюзій та особливості зорового сприйняття, що зумовлює застосування оптичних компенсацій. Обґрунтовано необхідність компенсаційного коригування товщини штрихів у режимі інверсного відображення на рівні 5–12% та проєктування горизонтальних елементів на 10–15% тоншими за вертикальні для досягнення оптичної рівноваги. Описано механізм «overshoot» як контрольованого виходу за межі базових ліній шрифтового поля (приблизно 1–3% від висоти знака), що забезпечує візуальну еквівалентність округлих і прямолінійних форм. Показано ефективність застосування «ink traps» як засобу локальної компенсації надмірної оптичної щільності у вузлових з’єднаннях гліфів. Розкрито принципи адаптивності контуру у варіативних шрифтах, де для малих кеглів передбачено спрощення форм та корекцію інтервалів з метою збереження читабельності. Наукова новизна. Систематизовано підхід до оптичної корекції типографічних форм у векторному середовищі як комплексу методів узгодження геометричних параметрів з особливостями візуального сприйняття. Запропоновано узагальнену модель візуальної стабілізації композиції на основі компенсаційних технік у типографічному та цифровому дизайні. Практична цінність також полягає в систематизації принципів побудови гліфів, що включають розміщення опорних точок в екстремумах кривих, застосування оптичного центрування для асиметричних знаків (L, T, P тощо), а також використання типографічного ритму як інструмента стабілізації композиції через баланс форми та контрформи. Висновки. Показано, що професійне типографічне проєктування у векторному середовищі вимагає пріоритету візуальної гармонії над виключно числовими параметрами графічного редактора. Свідоме застосування оптичних компенсацій та корекції у внутрішніх просвітів та міжлітерних інтервалів розглядається як необхідна умова для забезпечення візуальної цілісності та розпізнаваності шрифтових форм при різних масштабах та умовах відтворення.

Корпоративна айдентика ХХ століття: методи побудови бренду між модернізмом і постмодернізмом

Олександр Левадний — 2026-05-27

Мета статті — проаналізувати еволюцію методів побудови корпоративної айдентики у ХХ ст. та виявити методологічний зсув від модерністської моделі візуальної стандартизації до постмодерністської моделі культурно-комунікативної гнучкості, а також систематизувати ключові відмінності між цими підходами в контексті розвитку брендингу. Результати дослідження. Показано, що в межах модернізму корпоративна ідентичність формувалася як раціонально спроєктована, централізовано керована й послідовно відтворювана система, заснована на стандартизації візуальної мови, типографічній дисципліні, сіткових принципах, брендбуках та суворих правилах застосування. Встановлено, що в постмодерністському контексті бренд починає осмислюватися не лише як стабільний знак чи візуальна система, а як багатовимірна комунікативна конструкція, що поєднує образ, цінності, емоційну виразність, внутрішню культуру організації та досвід взаємодії з аудиторією. Обґрунтовано, що зміни відбувалися не лише на рівні стилістики, а й на рівні логіки проєктування, організації комунікації, ролі споживача та функціонування бренду в культурному середовищі. Узагальнення результатів у порівняльній таблиці дало змогу виявити перехід від контролю, стабільності та однорідної комунікації до адаптивності, множинності, контекстуальності та діалогічної взаємодії. Наукова новизна полягає в аналізі корпоративної айдентики не лише як результату дизайнерського формотворення, а як історично змінної сукупності практик, у якій взаємодіють візуальні, культурні, організаційні та стратегічні чинники. Практичне значення дослідження полягає в можливості використання запропонованого порівняльного підходу для осмислення сучасних стратегій брендингу та вивчення співіснування модерністських і постмодерністських принципів у цифровому середовищі. Висновки. Доведено, що розвиток корпоративної айдентики у ХХ ст. доцільно розглядати не як просту зміну стилів, а як глибоку трансформацію методів, за допомогою яких бренд переходить від стандартизованої репрезентації до багатовимірної моделі культурної комунікації.

Визначення ступенів біофільності в дизайні інтер’єру

Поліна Лук’яненко — 2026-05-27

Метою дослідження є виявлення відповідності об’єктів і компонентів біофільного дизайну та визначення ступенів біофільності в дизайні інтер’єру. Результати дослідження. За результатами дослідження було проведено аналіз сучасного науково-теоретичного матеріалу, виявлено об’єкти та компоненти біофільного дизайну, знайдено взаємозв’язки між кожним об’єктом та компонентом і на цій основі визначено та сформульовано ступені біофільності в дизайні інтер’єру. Внаслідок аналізу та структурування інформації науково-практичного матеріалу створено матрицю, яка показує суть взаємозв’язку різних об’єктів та компонентів у створенні біофільного простору та засновує підґрунтя для дослідження на її основі структури та впливу біофільності на принципи проєктування біофільного інтер’єру. Наукова новизна полягає в удосконалені науково-теоретичної бази, присвяченої проблемам біофільного дизайну в аспекті визначення та формулювання ступенів біофільності в дизайні інтер’єру. Висновки. В результаті дослідження на основі характеристик біофільного дизайну було виявлено об’єкти та компоненти біофільності дизайну інтер’єру: за допомогою структурованого матеріалу чітко сформульовано принцип взаємозв’язків між об’єктами й компонентами; на основі дослідженої інформації створено матрицю, що розкриває суть таких взаємозв’язків. На основі проаналізованої інформації визначено та сформульовано ступені біофільності в дизайні інтер’єру, а також запропоновано принцип оцінки ступенів біофільності в дизайні інтер’єру на основі підрахунку кількості відповідності об’єктів та компонентів біофільного дизайну. Перспективою подальших досліджень є визначення нових принципів біофілії, нових компонентів, об’єктів біофільного дизайну та їх взаємозв’язків у предметно-просторовому середовищі.

Сучасні теоретико-методологічні підходи інтеграції артоб’єкта в інтер’єрний простір

Оксана Пилипчук — 2026-05-27

Мета статті полягає в аналізі та систематизації теоретико-методологічних підходів до інтеграції артоб’єкта в інтер’єрний простір у контексті синтезу образотворчих практик і дизайну інтер’єру, а також у формуванні науково-теоретичної бази дослідження. Результати дослідження. На основі критичного та системного аналізу наукових джерел і візуальних практик, із застосуванням порівняння, подальшого узагальнення та систематизації, виявлено структуру сучасних підходів до синтезу образотворчого мистецтва та дизайну інтер’єру за такими стратегіями: змістовна, формально-композиційна, матеріально-технологічна і концептуально-образна. Визначено стан розробленості основних напрямів дослідження, а саме: теорії композиції, теорії сприйняття, психологічного впливу, соціокультурних аспектів, функціональних характеристик, матеріально-технічного забезпечення, а також концептуальних засад і сучасних тенденцій. Встановлено науково-методологічну невизначеність у співвідношенні теоретичного осмислення та практичних вимог до інтеграції артоб'єктів у дизайн інтер’єру. Шляхом кількісного аналізу змісту джерел узагальнено результати, що відображають співвідношення між досягнутим рівнем розробленості та наявними дослідницькими прогалинами, із розрахунком узагальненої середньої оцінки. За результатами розроблено структуру теоретико-практичних підходів застосування артоб’єкта в предметно-просторовому середовищі. Висновки. Узагальнено теоретико-методологічні підходи до визначення артоб’єкта та окреслено сучасні стратегії його інтеграції в просторову організацію інтер’єру, формуючи наукове підґрунтя розвитку теорії синтезу мистецтва і дизайну. Практична цінність дослідження полягає в можливості використання отриманих результатів як методологічної основи для впровадження артоб’єктів у проєктну практику, що забезпечує формування естетично та функціонально узгоджених інтер’єрних рішень. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробкою на основі наявної бази нових ефективних міждисциплінарних стратегій інтеграції образотворчого мистецтва в інтер’єрний простір з метою розширення інструментарію художньо-проєктної діяльності.

Від «Саду Богів» до поштової мініатюри: еволюція монументального стилю Івана Мясоєдова у філателії Ліхтенштейну

Ольга Поберій — 2026-05-27

Мета статті — висвітлити творчий доробок Івана Мясоєдова (Євгена Зотова) як дизайнера поштових марок та проаналізувати його художньо-стилістичні рішення в контексті філателістичного дизайну Князівства Ліхтенштейн. Результати дослідження. Внаслідок комплексного аналізу трьох філателістичних серій (1938–1943), було доведено, що художник успішно адаптував принципи академічної композиції в мініатюрному форматі. Встановлено зв'язок між українським періодом творчості художника та його еміграційним доробком; розкрито специфіку використання техніки глибокої гравюри для створення монументальних композицій у форматі поштової марки. Виявлено, що художник трансформував монументальне мислення, притаманне полтавському періоду, в прикладну графіку через майстерне володіння технікою глибокої гравюри на сталі, забезпечивши передачу об'єму, світлотіні та деталізації багатофігурних історичних композицій. Наукова новизна. Вперше здійснено комплексний формально-стилістичний та іконографічний аналіз філателістичного доробку митця; систематизовано художньо-стилістичні рішення, що забезпечили функціональну адаптацію принципів академічної історичної композиції до формату поштової мініатюри; визначено специфіку художнього методу, який базується на синтезі академічного реалізму з монументальними традиціями європейського мистецтва. Висновки. Діяльність І. Мясоєдова (Є. Зотова) стала прикладом синтезу мистецьких напрямів в умовах еміграції, де графічна майстерність, сформована в українському модерні, знайшла втілення в дизайні поштових марок. Його спадщина є частиною культурної історії Ліхтенштейну та важливим доповненням до українського мистецтвознавства, демонструючи успішну інтеграцію українського митця-емігранта в європейський культурний простір. Практичне значення роботи полягає у створенні аналітичного матеріалу для студентів-дизайнерів та мистецтвознавців, що демонструє принципи інтеграції монументального мистецтва в прикладну графіку.

Конструктивний рисунок і перспектива як інструменти керування формою в проєктуванні

Алла Радченко — 2026-05-27

Мета статті — довести, що операції конструктивного рисунка та системи перспективи функціонують як інструменти керування формою протягом усього процесу проєктування, а не лише є засобами її зображення. У дослідженні розглядається, як конструктивні методи рисунка та перспективні системи слугують не лише навичками зображення, а й інструментами керування формою протягом процесу проєктування об’єктів дизайну. Результати дослідження. Запропоновано концептуальну модель, у якій складові елементи конструктивного рисунка та перспективи виступають інструментами контролю, що візуалізують проєктні обмеження, забезпечують швидку перевірку геометрії та ітеративне вдосконалення проєктних рішень. Методи перспективного проєктування проаналізовано з погляду їхнього впливу на формотворчі рішення, візуальну оцінку та командну комунікацію. Приклади ручного та цифрового робочого процесу (ескіз → перспективна побудова → CAD-модель → рендеринг) демонструють, як припущення, закладені на ранніх етапах рисунка, впливають на подальші стадії проєктування. Розглядається, як дизайн-освіта може формувати збалансований підхід до викладання рисунка та нарисної геометрії, повторно інтегруючи ці дисципліни в навчальні програми. Результати та аргументи цього дослідження мають важливі наслідки для викладання рисунка й перспективи у сферах, пов’язаних із дизайном. Наукова новизна. Стаття поєднує дослідження дизайнерського мислення та теорію репрезентації, розглядаючи перспективний рисунок від руки не лише як інструмент зображення, а як механізм керування формою, що впливає на прийняття рішень. Висвітлено зв’язки між традиційними навичками рисунка та сучасними цифровими практиками проєктування, запропоновано нові підходи до гібридних стратегій формотворення. Висновки. Конструктивний рисунок і методи перспективи суттєво покращують результати проєктування, підвищуючи просторове розуміння, контроль над формою та міждисциплінарну співпрацю. Водночас їх застосування має певні обмеження й потребує методичної уваги в освітньому процесі. Отримані результати сприяють формуванню збалансованого підходу до викладання рисунка та нарисної геометрії в сучасних освітніх програмах із дизайну з урахуванням як переваг, так і обмежень перспективного формотворення.

Екстер і модернізм: нова художня мова в народному мистецтві та сценографії

Леся Турчак — 2026-05-27

Мета статті — з’ясувати внесок української художниці-авангардистки, сценографки та педагога Олександри Олександрівни Екстер у розвиток образотворчого мистецтва та дизайну. Методологія дослідження базується на поєднанні історичного, біографічного та теоретичного методів, що дозволяє проаналізувати історичні умови розвитку мистецтва початку ХХ ст., визначальні етапи творчого шляху мисткині та особливості її художньої практики. Творчість Олександри Екстер упродовж десятиліть привертає увагу багатьох дослідників. Науковців цікавлять її мистецькі експерименти, інноваційні підходи до сценографії, а також розробки у сфері театрального костюма й декоративного мистецтва. Особливу увагу приділяють внеску О. Екстер у формування нових принципів художнього проєктування простору сцени, що наблизило сценографію до сучасного розуміння дизайну. У деяких джерелах іноді трапляється твердження, що Екстер є представницею російського авангарду. Проте художниця сформувалася в культурному середовищі Києва, де здобула художню освіту та розвивала свою творчу діяльність. Саме в українському мистецькому контексті з'явилися її новаторські підходи до композиції, кольору та конструктивної організації сценічного простору, які суттєво вплинули не лише на український, а й на світовий авангард, зокрема на розвиток дизайну театрального середовища. Результати дослідження полягають у комплексному узагальненні багатогранної діяльності Олександри Екстер як міждисциплінарного феномену, що поєднує образотворче мистецтво, сценографію та дизайн. Встановлено, що її творчість стала важливим чинником оновлення художньої мови авангарду та формування сучасних принципів сценічного простору. Наукова новизна полягає в уточненні ролі Олександри Екстер як представниці українського авангардного середовища та в осмисленні її внеску у формування інноваційних підходів до сценографії й дизайну, що поєднують авангардні експерименти з національною традицією.

Естетика old money: від витоків до сучасних тенденцій

Анастасія Харченко — 2026-05-27

Мета статті — прослідкувати еволюцію естетики old money, визначити причини зростання популярності стилю в сучасних умовах. Результати дослідження. З’ясовано, що old money — це стиль, притаманний соціальному класу найбагатших людей; його витоки сягають аристократії Європи та Америки XVIII–XIX ст. Протягом декількох століть цей стиль еволюціонував, утім і сьогодні він залишається символом вишуканості та традицій, адаптувавшись до сучасних потреб та уподобань. Розкрито ключові характеристики стилю, наведено приклади його наслідування відомими знаменитостями. Наголошено, що завдяки соціальним мережам естетика old money набула особливої популярності в останні роки. Наукова новизна й практичне значення полягає у введенні в науковий обіг нових даних про естетику old money, визначенні основних причин популярності стилю сьогодні, характеристиці його сучасних тенденцій, у запропонованому підході до old money як до філософії життя, а не лише як до стилю. Висновки. Підсумовано, що естетика old money визначає візуальний код елітарності, що це не просто тренд, а філософія, спосіб життя, гармонійний баланс між стриманістю, якістю та вишуканістю. Наголошено, що феноменом стилю old money є балансування між традиціями та сучасними тенденціями, де повага до перевірених часом принципів класичної моди непохитно поєднується з сучасними впливами. Визначено, що основними причинами зростання популярності естетики old money в сучасних умовах є не лише її асоціація з багатством, а й відмежування від надмірностей сучасної швидкої моди та вірусних мікротрендів, оскільки вона пропонує якість замість кількості, витонченість замість видовищності та позачасовість замість швидкоплинності. Серед інших чинників виокремлено культурну ностальгію, орієнтацію на сталий розвиток, економічну невизначеність, вплив соціальних мереж, зокрема Instagram, TikTok і Pinterest, користувачі яких активно поширюють добірки образів у стилі old money, а також здатність цього стилю формувати відчуття впевненості в собі, стабільності, самодостатності, комфорту й автентичності

Візуальні інтервенції руїни: стріт-арт у формуванні альтернативної естетики арткластерів

Софія Школяр — 2026-05-27

Метою дослідження є осмислення графіті та муралів як узагальненої форми візуального стріт-арту, що функціонує в арткластерах постіндустріальних територій як просторово-дизайнерська інтервенція, спрямована на формування альтернативної естетики та переосмислення руїни як культурного ресурсу. Дослідження також спрямоване на виявлення ролі візуальних інтервенцій у процесах трансформації занедбаних індустріальних середовищ у простори культурної активності, творчої взаємодії та експериментального мистецького виробництва. Особливу увагу приділено взаємодії художніх практик із архітектурним середовищем руїн та їхній здатності формувати нові способи сприйняття постіндустріального міського простору. Результати дослідження. У дослідженні проаналізовано графіті та мурали як прояви антиестетики, що виникають у межах арткластерів постіндустріальних територій та функціонують як форми візуального заперечення, спрямовані проти нормативної естетики впорядкованого міського простору. Проаналізовано їхню роль у формуванні естетики нестабільності, маргінальності та тимчасовості в арткластерах, зокрема в контексті постіндустріальних руїн. Встановлено, що такі інтервенції виконують не лише декоративні функції, а й стають інструментом просторової ідентифікації та символічного заперечення домінантних архітектурних й урбаністичних наративів. У результаті взаємодії художніх втручань із матеріальною структурою занедбаної архітектури формуються багатошарові візуальні середовища, в яких руїни, індустріальні сліди та мистецькі практики створюють нові сенсорні та перцептивні сценарії переживання міського простору. Наукова новизна. Наукова новизна полягає в концептуалізації графіті та муралів як єдиного феномена візуального стріт-арту в межах архітектурно-дизайнерського аналізу арткластерів, а також у трактуванні цих практик як невід’ємного елемента альтернативної естетики руїни. Запропонований підхід дозволяє розглядати стріт-арт не лише як форму художнього самовираження, а й як просторову практику, що активно впливає на формування нових культурних та перцептивних моделей постіндустріального ландшафту. Висновки. Доведено, що візуальний стріт-арт відіграє ключову роль у трансформації постіндустріальних просторів на мистецькі кластери, формуючи їхню ідентичність та підкреслюючи тимчасовий і контркультурний характер таких середовищ. Графіті та мурали виступають просторовими маркерами, що сприяють переосмисленню занедбаної індустріальної архітектури та формуванню альтернативних естетичних наративів сучасного міського середовища.

Штучний інтелект у хореографічному мистецтві: функції, творчий потенціал і проблеми інтеграції

Ольга Верховенко — 2026-05-27

Мета статті полягає у виявленні специфіки застосування штучного інтелекту в хореографії, визначенні його основних функціональних можливостей у процесах створення, аналізу та сценічної репрезентації танцювального твору, а також в окресленні художніх, етичних і методологічних наслідків інтеграції ШІ в мистецтво танцю. Результати дослідження засвідчили, що штучний інтелект у сучасній хореографії реалізується в кількох основних напрямах: як генератор нових рухових послідовностей, як інструмент аналізу та розпізнавання руху, як засіб цифрового архівування хореографічного матеріалу та як компонент інтерактивно-перформативного сценічного середовища. Генеративні моделі, системи комп’ютерного бачення, motion-capture технології, мультимедійні та віртуальні середовища розширюють можливості хореографа у створенні нового рухового матеріалу, моделюванні сценічного простору, аналізі тілесної виразності та формуванні нових форматів взаємодії між виконавцем і глядачем. Водночас доведено, що інтеграція ШІ в хореографію супроводжується низкою суперечностей, пов’язаних із проблемами авторства, етичного використання рухових даних, ризиком уніфікації пластичних рішень і неоднозначністю естетичного сприйняття алгоритмічно створеного хореографічного матеріалу. Наукова новизна статті полягає в уточненні функціональної ролі штучного інтелекту в хореографії як інструмента генерації рухового матеріалу, аналізу пластики, цифрового архівування та перформативної трансформації руху; систематизовано основні функціональні напрями використання ШІ в сучасній хореографії та окреслено особливості його впливу на зміну творчого процесу, тілесної виразності й сценічної комунікації. Конкретизовано проблеми авторства, естетичної рецепції й стилістичної стандартизації в умовах цифровізації хореографічного мистецтва. Висновки. Інтеграція штучного інтелекту в хореографію є одним із провідних напрямів оновлення сучасного танцювального мистецтва. Алгоритмічні інструменти не скасовують авторської ролі хореографа, а змінюють сам характер творчого процесу, посилюючи його варіативність, аналітичність і мультимедійність. Перспективність цього напряму визначається поєднанням технологічних можливостей із гуманітарним осмисленням естетичних, правових та етичних меж використання ШІ у мистецтві.

Віртуозні рухи у фаховій підготовці танцівників

Світлана Макода — 2026-05-27

Мета статті — теоретично обґрунтувати сутність віртуозних рухів у контексті фахової підготовки майбутніх танцівників, систематизувати підходи до їх розуміння та виявити їхнє педагогічне значення. Результати дослідження. У статті уточнено зміст поняття «віртуозні рухи». Віртуозні рухи визначено як сценічно й художньо вмотивований різновид технічно ускладненого рухового виконання, якому властиві точність, координаційна злагодженість, виконавська свобода, стильова доцільність і виразність. Відмежовано це поняття від технічної майстерності, виконавської складності, сценічної виразності та рухової координації. Узагальнено підходи до розгляду віртуозних рухів як історично змінного й багатовимірного феномену хореографії, окреслено їх структурні ознаки та функції. Виявлено педагогічне значення опанування віртуозних рухів для розвитку технічної точності, координаційної готовності, сценічної витривалості, художньо-виконавської виразності, стильової чутливості, творчої гнучкості та рефлексивності майбутнього танцівника. Сформульовані положення стосуються підготовки виконавців у класичному, народно-сценічному та бальному танці. Окреслено шість методичних орієнтирів введення віртуозних рухів у процес фахової підготовки танцівників. Наукова новизна полягає в уточненні змісту поняття «віртуозні рухи» та його послідовному відмежуванні від суміжних понять: технічної майстерності, виконавської складності, сценічної виразності й рухової координації. Також систематизовано структурні ознаки, функції та педагогічне значення віртуозних рухів та узагальнено методичні орієнтири їх введення у процес фахової підготовки танцівників. Висновки. Результативне введення віртуозних рухів в освітній процес можливе за умови поетапності навчання, опори на фізичну базу, урахування жанрово-стильової природи танцю, художньої вмотивованості руху, рефлексивного супроводу та дотримання вимог безпеки.

Сценічний зооморфізм і антропоморфізм: історичні витоки та сучасна акторська практика

Тетяна Бойко — 2026-05-27

Мета статті — простежити історичні витоки сценічного зооморфізму та антропоморфізму й на прикладах літератури, драматургії та сценічної практики проаналізувати особливості впровадження цих явищ у сучасному акторському мистецтві. Результати дослідження. Зооморфні образи є важливим елементом світової літературної та театральної традиції. Їхнє походження пов’язане з давніми ритуалами та міфологічними уявленнями. Згодом ця традиція закріпилася в античній драматургії як засіб художнього й сатиричного осмислення дійсності. В українських обрядових дійствах, зокрема в різдвяній грі «Коза», тваринні образи також поєднували ритуальну символіку з театралізованими елементами. Надалі ця традиція продовжилася в народних казках і байках, де тварини виступають алегоричними носіями людських якостей і моральних ідей, а також у світовій літературі й драматургії ХХ ст. та на сучасному етапі. Зооморфні образи слугують матеріалом для режисерських і акторських інтерпретацій. Наукова новизна статті полягає в висвітленні символіки та семантики зооморфних образів у контексті історії театру, літератури та сучасної сценічної практики. Автори пропонують для аналізу сценічних образів тварин, наділених людськими рисами, поведінкою та пластикою використовувати поняття «сценічний антропоморфізм», що дає змогу точніше диференціювати специфіку «сценічного зооморфізму». Висновки. Сценічний зооморфізм і антропоморфізм становлять цілісну систему художніх засобів, що має традицію у творчості Леся Курбаса та педагогічній практиці його учнів. У сучасному театрі ці прийоми використовуються як взаємодоповнювальні принципи акторського перевтілення: перший формує пластичну модель поведінки персонажа, тоді як другий забезпечує його психологічне наповнення.

Театральний фестиваль-премія «ГРА/GRA» в культурно-мистецькому житті України

Оксана Цисельська — 2026-05-27

Мета статті — дослідити діяльність театрального фестивалю-премії «ГРА/GRA» за 2018–2025 рр., виявити особливості проведення заходу в умовах пандемії COVID-19 і повномасштабної війни. Результати дослідження. З початку заснування, а саме з 2018 по 2025 рр., відбулося сім сезонів фестивалю-премії «ГРА/GRA». Звернено увагу на специфіку проведення фестивалю, його масштаб і головну преміальну функцію, етапи проведення заходу протягом календарного року. Виявлено основні тенденції проведення фестивалю: щорічне збільшення кількості поданих заявок на участь у конкурсі від українських театрів; розширення географії участі у фестивалі; подання на конкурс вистав не лише від державних театрів, але й театрів інших форм власності (комунальних, приватних тощо); охоплення широкого спектра жанрів — від драматичних вистав до камерних та експериментальних постановок, створення платформи для діалогу між театрами, експертами та глядачами. Наукова новизна полягає у введенні в науковий обіг нових даних про театральний фестиваль-премію «ГРА/GRA», визначенні його ролі в культурно-мистецькому житті України, виявленні основних тенденцій та особливостей проведення фестивалю в умовах трансформаційних викликів. Висновки. Всеукраїнський фестиваль-премія «ГРА/GRA» є унікальною платформою для демонстрації найкращих театральних постановок, обміну досвідом та розвитку творчих зв’язків між театрами та митцями. Сьогодні фестиваль став потужним стимулом для активізації театрального життя в регіонах та їхньої співпраці. Особливостями проведення фестивалю в умовах трансформаційних викликів, таких, як пандемія COVID-19, і особливо повномасштабна російсько-українська війна, є часткове переведення окремих етапів заходу в онлайн-форматі; проведення фінальної частини у більш віддалених від прифронтової зони містах; дотримання заходів безпеки; введення нової номінації на воєнну тематику «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни» та ін.

Організація псаломщицько-регентської освіти Волинсько-Кременецької єпархії Православної Церкви в Польщі у 1922 – 1939 рр.

Богдан Жулковський — 2026-05-27

Метою статті є реконструкція історії псаломщицької діяльності та регентської освіти Волинського воєводства Другої Речі Посполитої у 1922 – 1939 рр. (на основі архівних джерел). Результати дослідження: 1) Регентська справа Волинсько-Кременецької єпархії Православної Церкви в Польщі завжди розвивалася, що помітно під час аналізу низки документів (єпархіальних постанов, протоколів зібрання псаломщиків, активної кооперації з іншими інституціями); 2) Короткострокові виїзні курси сприяли підвищенню кваліфікації єпархіальних регентів та обміну досвідом між псаломщиками кафедральних, монастирських і парафіяльних хорів; 3) Кременецька регентська школа була ключовим освітнім осередком у підготовці псаломщиків різних храмів єпархії, а її рівень постійно підвищувався, що відчутно під час розгляду установчих актів, протоколів засідань педагогічної ради, навчальних програм, організаційно-методичних документів. Наукова новизна. Вперше окреслено проблему організації регентської справи та псаломщицької освіти в Волинсько-Кременецькій єпархії Православної Церкви в Польщі. Введено до наукового обігу раніше невідомі нормативні й навчально-методичні матеріали стосовно короткострокових виїзних курсів для волинських регентів та музично-освітньої діяльності Кременецької псаломщицької школи. Висновки. Організація псаломщицької освіти Волинсько-Кременецької єпархії в 1922 – 1939 рр. відбувалася на високому рівні. Священний Синод Православної Церкви в Польщі й Волинська православна духовна консисторія постійно дбали про курсову перепідготовку та благополуччя церковних регентів і псаломщиків. Завдяки цьому на Волині продовжувала зберігатися тяглість та консеквентність українських літургічно-музичних традицій. У 1920 – 1930-х рр. богослужбовий спів був одним із основних видів музичного мистецтва в межах Волинського воєводства Другої Речі Посполитої. Псаломщики нерідко керували світськими хорами товариства «Просвіта». Дослідження їхньої діяльності сприятиме кращому розумінню музичних процесів, які відбувалися на Волині.

Феномен «легкого жанру» у фортепіанній музиці: мотиваційний потенціал та професійні ризики

Олена Погода — 2026-05-27

У статті розглядається феномен «легкого жанру» у фортепіанній музиці та його місце в сучасному навчально-педагогічному, виконавському й культурному контексті. Мета статті. Визначити особливості впливу «легкого жанру» у фортепіанній музиці на сучасне виконавство та музичну освіту, розкрити його мотиваційний потенціал і виявити ризики для професійного становлення піаніста. Результати дослідження. З’ясовано, що «легкий жанр» виконує важливу педагогічну функцію, підвищуючи емоційну залученість здобувачів освіти, знижуючи психологічні бар’єри та сприяючи формуванню позитивної навчальної мотивації. Простота та мелодійність творів цього напряму допомагають інтегрувати сучасні культурні реалії в освітній процес, роблячи фортепіанне мистецтво доступнішим і ближчим для молодої аудиторії. Водночас виявлено низку загроз, пов’язаних із надмірною орієнтацією на спрощений репертуар, що може призвести до зниження технічного рівня, аналітичної глибини та естетичних критеріїв виконавства. Наукова новизна. Уперше в українському науковому контексті «легкий жанр» розглянуто як педагогічний ресурс подвійної природи — засіб мотивації та водночас виклик академічній традиції. Обґрунтовано методологічну необхідність збалансованого поєднання популярного й класичного репертуару в процесі підготовки музиканта. Практичне значення полягає в можливості використання «легкої» музики як дидактичного інструмента, що сприяє гармонізації емоційного та професійного складника навчання. Висновки. «Легкий жанр» у фортепіанній освіті є ефективним засобом розвитку мотивації та творчої активності за умови його педагогічно виваженого застосування. Оптимальний баланс між емоційною доступністю та академічною вимогливістю забезпечує формування гармонійної, компетентної та духовно зрілої особистості музиканта.

Проблеми морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального в науці

Зоя Алфьорова — 2026-05-27

Метою статті є осмислення основних проблем морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального в науці на сьогодні. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному поєднанні медіатеоретичного та морфологічного підходів. Насамперед застосовуються зазначені типи аналізу тих суперечностей, які визначають появу основних «проблемних зон» морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального. Результати дослідження. У статті проаналізовано основні суперечності, що виникають у процесі морфологічної ідентифікації сучасних аудіовізуальних форм. Визначено основні чинники морфологічної нестабільності аудіовізуальних форм та окреслено особливості їхньої структурної динаміки в сучасному культурному просторі. Наукова новизна полягає в узагальненні ключових аспектів проблеми морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального у вітчизняному теоретичному дискурсі. Окреслено основні типи гібридизації сучасних аудіовізуальних форм та визначено чинники, що ускладнюють їх морфологічне визначення. Висновки. Встановлено, що сучасна аудіовізуальна сфера характеризується поступовою втратою чітких морфологічних кордонів, зумовленою процесами медіагібридизації, трансформацією моделей авторства та зміною виробничих і комунікативних практик. Виявлено, що існує невизначеність морфологічної одиниці аналізу у сфері аудіовізуального мистецтва та медіавиробництва, зумовлює необхідність переходу від пошуку універсальної одиниці до розробки гнучких, багаторівневих моделей аналізу, які враховують специфіку медіаформ, способів виробництва та режимів рецепції. Досліджені результати зазначеної невизначеності та морфологічної нестабільності сучасної сфери аудіовізуального відкривають можливість для розробки контекстної морфологічної методології, яка поєднує морфологічний аналіз з оновленими підходами, які можуть стати предметом широкої наукової дискусії.

Запах як медіум: інтермедіальні стратегії ольфакторного занурення в кіномистецтві

Ангеліна Ангелова — 2026-05-27

Мета статті — проаналізувати історію та перспективи використання запахів для інтермедіального розширення кіномистецтва та виявити художньо-технологічні стратегії ольфакторної інтеграції в мультимодальне занурення глядача. Результати дослідження. Дослідження розширює інтермедіальний аналіз екранних мистецтв, висвітлюючи ольфакторний компонент як медіа-елемент із власною семіотичною системою. В результаті висвітлення історії ольфакторних показів виявлено, що запахи в кіно з’являються як практика приваблення глядачів, як утопічна візія кінематографа майбутнього, як спосіб художнього висловлення та розширення меж аудіовізуального мистецтва. Встановлено, що інтермедіальні стратегії художньо-технологічного залучення запахів до кінопоказів поступово трансформувалися від маргінального атракційного елемента на початку ХХ ст. до повноцінного засобу сенсорного впливу. Окремо розглянуто «гастрономічне кіно» як форму комерційно-гедоністичних ольфакторних сеансів. Виявлено, що за технологічними критеріями, функціональністю, характером застосування запахів як медіа-компонента історію розвитку ольфакторно-екранних проєктів умовно можна поділити на кілька етапів: дотехнологічний період (запах як декоративний елемент, до 1930-х р.), ранні технології (запах як ілюстрування та доповнення аудіовізуального тексту, 1930-40-і р.) технологічні ускладнення (запах як автономний наративний компонент, 1950-80-ті р.) цифрова сцентографія (запах як повноцінна семіотична система, від початку 1990-х рр.). Висновки. Інтермедіальні стратегії ольфакторної інтеграції до кіномови виступають як конкретні художньо-технологічні способи реалізації базового принципу «медійної комбінації». Наголошено, що взаємодія кіно та відеоігор постає як перспективна платформа для розвитку інтермедіальних проєктів ольфакторного мистецтва. Окреслено естетичні, психофізіологічні й етичні виклики, пов’язані з моделюванням запаху та його кодуванням. Зазначено, що не зважаючи на технологічний прогрес, нюхове сприйняття в мультимодальних кінопоказах залишається обмеженим унаслідок перцептивних, фізіологічних та середовищних чинників, що ускладнюють інтеграцію запахів у цілісний художній образ. Зроблено висновок, що загалом ольфакторне кіно постає як актуальний інтермедіальний напрям, що потребує подальших досліджень у контексті технологічної реалізації та культурної рецепції.

Ритуал та емпатія: соціокультурний вплив документальних VR-проєктів

Андрій Атаманенко — 2026-05-27

Мета статті — виявити й теоретично обґрунтувати роль ритуальних практик занурення та механізмів втіленої емпатії у формуванні соціокультурного впливу документальних VR-проєктів. Результати дослідження. У статті доведено, що споживання документального VR-контенту може бути інтерпретоване крізь трифазову структуру ритуалу (відокремлення — лімінальність — агрегація), яка надає імерсивному досвіду сакрального характеру, відмінного від традиційного кіно. Виявлено, що емпатія в документальній VR функціонує переважно на емоційному, тілесному рівні. На прикладі проєктів Realidad Helicoide, Lost & Found та The Reality of Hope проаналізовано, як партисипативні методології, етична рефлексія та ритуальна природа віртуальних спільнот перетворюють документальну VR на інструмент політичної мобілізації, терапії та матеріальної солідарності. Наукова новизна статті полягає в застосуванні антропологічної теорії ритуалу до аналізу художньої структури документальної VR, розрізненні емоційної та когнітивної емпатії як окремих структурних принципів імерсивного наративу та комплексному аналізі новітніх проєктів крізь призму їхнього соціокультурного впливу. Висновки. Здійснений аналіз дозволяє стверджувати, що документальна VR являє собою не просто технологічне розширення інструментарію кіно, а принципово нову художню структуру, в якій ритуал, тілесність та емпатія перестають бути зовнішніми атрибутами сприйняття і стають внутрішніми елементами побудови твору. На відміну від традиційного документального кіно, де глядач залишається дистанційованим свідком, чия позиція стабілізована кадром і монтажем, в імерсивному середовищі його тіло виявляється інтегрованим у простір репрезентації, що актуалізує антропологічний вимір споживання — перегляд набуває рис лімінального обряду з чіткою трифазовою структурою: відокремлення через надягання шолома, перебування у віртуальному просторі як стані «між» ідентичностями та повернення з потенційно трансформованою системою настанов. Саме ця ритуальна основа створює умови для емпатії особливого типу – не так когнітивної, як тілесно-афективної, яка активує дорефлексивні механізми ідентифікації та робить глядача особливо вразливим до художніх стратегій автора.

Серіал у сучасному науковому дискурсі: від теоретичних підходів до української інтерпретації скандинавського нуару

Кирило Горобець — 2026-05-27

Мета статті — узагальнити зарубіжні та українські наукові підходи до осмислення серіалу як мистецького й соціокультурного феномена та перевірити релевантність визначальних ознак скандинавського нуару на матеріалі порівняльного аналізу шведсько-данського та українського серіалів. Результати дослідження. Систематизовано зарубіжні й українські підходи до осмислення серіалу як мистецького й соціокультурного феномену сучасного медіапростору та визначено теоретичні підвалини його популярності в контексті «якісного телебачення». Окреслено ключові риси скандинавського нуару як естетично цілісної європейської серіальної моделі. Проведено порівняльний аналіз серіалів «Міст» і «Схованки» за виділеними в теоретичній частині критеріями, з’ясовано їхні спільні та відмінні риси. Наукова новизна полягає в теоретичному обґрунтуванні серіалу як складного феномену сучасної екранної культури через синтез концепцій «якісного телебачення» та вітчизняних мистецтвознавчих підходів. Уперше на прикладі серіалів «Міст» та «Схованки» проведено компаративний аналіз онтологічних параметрів жанру та доведено, що «Схованки» є самобутньою українською інтерпретацією скандинавського нуару. Висновки. Узагальнення зарубіжних і українських теоретичних підходів засвідчує утвердження серіалу як самостійної форми екранного мистецтва, водночас виявляючи відмінності між структурно-наративним фокусом вітчизняних досліджень і комплексним естетико-культурологічним баченням зарубіжного дискурсу. Популярність сучасного серіалу зумовлена складною наративною організацією, емоційною залученістю глядача та міметичним ефектом «нової епічності». Порівняння «Мосту» і «Схованок» демонструє стильову спадкоємність українського проєкту зі скандинавським нуаром за ключовими художніми ознаками. Водночас «Схованки» є першим українським нуаром, зосередженим на локальних соціальних травмах і культурному досвіді.

На перетині цифрових екосистем: медіаархеологія взаємовпливу анімації, кіно та відеоігор (1970–1995)

Ігор Печеранський — 2026-05-27

Мета статті — розкрити та проаналізувати ключові вектори взаємовпливу між анімацією, кіно та відеоіграми у формативний період 1970–1995 рр., розглядаючи їх як окремі, але взаємопов'язані цифрові екосистеми, застосовуючи медіаархеологічний підхід, а також реконструювати ті технологічні, естетичні та наративні запозичення, які визначили подальше становлення сучасного аудіовізуального ландшафту. Результати дослідження полягають у системній реконструкції ранніх форм конвергенції анімації, кіно та відеоігор, які до цього часу розглядалися здебільшого ізольовано або крізь призму лінійних історій технологічного прогресу. Доведено, що технологічні запозичення (ротоскопія, адаптація військових розробок, абстрактна анімація) та експериментальні гібридні форми (лазердискові ігри Dragon's Lair, FMV-проєкти Night Trap та Sewer Shark) не були розрізненими явищами, а становили цілісний процес, у якому випробовувалися можливості поєднання лінійного та інтерактивного досвіду. Виявлено, що навіть технологічно обмежені рішення ставали джерелом естетичних інновацій, які згодом були переосмислені на новому рівні. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше в українському мистецтвознавстві запропоновано цілісний медіаархеологічний аналіз ранньої конвергенції анімації, кіно та відеоігор як окремих цифрових екосистем. Висновки. Проведене медіаархеологічне дослідження засвідчує, що період 1970–1995 рр. був самостійним формативним етапом, у межах якого анімація, кіно та відеоігри виробили той репертуар технік, естетичних рішень та наративних стратегій, який визначив подальший розвиток аудіовізуальної культури. Аналіз кейсів Karateka, Dragon's Lair, Night Trap та інших продемонстрував, що навіть технологічно обмежені рішення ставали джерелом естетичних інновацій, які згодом були переосмислені на новому рівні. Застосування запропонованої медіаархеологічної оптики уможливило подолання телеологічних спотворень і реконструкцію культурних уявлень, що циркулювали в медійній уяві задовго до технічної реалізації. Виявлені топоси не залишилися в минулому, а повертаються в сучасних гібридних формах, засвідчуючи, що медіаеволюція є радше циклічним поверненням до фундаментальних культурних інтуїцій, які щоразу набувають нового технологічного втілення.

Специфіка акторського існування в умовах технологій «Motion Capture» та зеленого екрана: психофізичний вимір

Артем Позняк — 2026-05-27

Мета роботи — здійснити комплексне дослідження специфіки психофізичного існування актора в умовах використання технологій «Motion Capture» та хромакею, а також визначити шляхи адаптації традиційних акторських психотехнік до специфіки віртуального виробництва. Методологія дослідження ґрунтується на аналізі сучасних практик екранного мистецтва, що дозволило виявити ключові виклики для акторської природи в цифровому середовищі. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні необхідності ревізії класичних методів професійної підготовки актора. Доведено, що робота в віртуальному просторі потребує зміщення акцентів на активну творчу уяву, багатозадачність уваги та специфічну техніку «сценічного обману», що трансформує підхід до емоційного занурення та управління тілесністю. Висновки. Встановлено, що умови сенсорної депривації (відсутність реального партнера, декорацій та предметного світу) не нівелюють роль актора, а навпаки — висувають підвищені вимоги до його внутрішньої техніки. Органічність цифрового аватара безпосередньо залежить від здатності актора свідомо конструювати ілюзію комунікації та матеріалізувати тактильні відчуття. Обґрунтовано нагальність модернізації навчальних програм у мистецьких закладах вищої освіти з урахуванням викликів віртуального виробництва.

Етичні засади режисерсько-педагогічної роботи з підлітками в умовах воєнного контексту

Анна Козачок — 2026-05-27

Метою статті є теоретичне обґрунтування етичних засад режисерсько-педагогічної роботи з підлітками віком 11–17 рр. в умовах воєнного контексту та концептуалізація структурних компонентів авторської моделі організації театрального процесу. Дослідження базується на поєднанні аналітичного, структурно-функціонального та концептуального підходів; застосовано метод теоретичного узагальнення наукових праць із театрознавства та педагогіки, аналіз актуальних досліджень у сфері мистецької освіти в кризових соціальних умовах, а також рефлексивний аналіз практичного досвіду режисерсько-педагогічної діяльності з підлітковими театральними колективами в 2014–2025 рр. Результати дослідження засвідчують, що воєнний контекст зумовлює зміну соціально- психологічних характеристик підліткових груп, трансформацію групової динаміки та підвищення рівня емоційної вразливості учасників, що потребує чіткого окреслення етичних меж творчої взаємодії. Визначено основні етичні ризики режисерсько-педагогічної роботи: непрямий примус до особистісного саморозкриття, соціальний тиск колективу, розмитість меж між мистецькою педагогічною діяльністю та психологічними практиками. Наукова новизна полягає в систематизації етичних засад режисерсько- педагогічної роботи в умовах воєнного контексту та в операціоналізації авторської моделі, що передбачає принцип добровільності участі, межі особистісного залучення, структурованість репетиційного процесу та домінування ансамблевої форми взаємодії як чинника безпечного творчого середовища. Висновки підтверджують, що дотримання окреслених етичних принципів сприяє мінімізації ризиків повторної травматизації, стабілізації групової взаємодії та підвищенню педагогічної ефективності театральної діяльності в системі мистецької освіти.

Інноваційні методи навчання у фортепіанній педагогіці

Олена Погода — 2026-05-27

Мета дослідження полягає в здійсненні теоретичного аналізу інноваційних методів навчання у фортепіанній педагогіці та обґрунтуванні їх ролі у формуванні виконавських компетентностей, творчої самостійності, сценічної культури й професійної мобільності здобувачів вищої мистецької освіти. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення традиційної моделі фортепіанного навчання та переходу до інтерактивної, студентоцентрованої й технологічно збагаченої концепції фахової підготовки. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні системного, компетентнісного та діяльнісного підходів, що дозволяють розглядати фортепіанну підготовку як цілісний процес професійного становлення майбутнього фахівця музичного мистецтва. Використано методи аналізу й узагальнення наукових джерел, порівняльний аналіз традиційних і інноваційних моделей фортепіанного навчання, а також інтерпретацію сучасних досліджень щодо імпровізаційних практик, цифрових технологій (VR, штучного інтелекту), проєктно-орієнтованого, ігрового навчання та методу «перевернутого класу». Результати дослідження. Проаналізовано проблеми впровадження інноваційних методів навчання у фортепіанній педагогіці в умовах цифровізації мистецької освіти, трансформації освітніх стандартів і зростання вимог до професійної підготовки майбутніх педагогів-музикантів. Уточнено зміст поняття «інноваційні методи навчання» в контексті фортепіанної педагогіки, акцентовано на їхній ролі у формуванні навчальної автономії, виконавської рефлексії та творчої ініціативності. Наукова новизна полягає в комплексному теоретичному узагальненні інноваційних підходів до фортепіанної підготовки та визначенні їхнього інтеграційного потенціалу в системі професійної освіти майбутніх учителів музичного мистецтва. Висновки засвідчують, що поєднання імпровізаційних практик, цифрових технологій, проєктно-орієнтованого й ігрового навчання та методу «перевернутого класу» забезпечує перехід до інтерактивної, персоналізованої освітньої моделі, сприяє розвитку виконавської самостійності, креативності, аналітичного мислення та професійної готовності майбутніх педагогів-музикантів до ефективної музично-педагогічної діяльності в сучасному культурному просторі.