СЦЕНІЧНІ АДАПТАЦІЇ МАСОК РІЗНИХ ЕПОХ У РЕЖИСЕРСЬКИХ ПОШУКАХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ ст.

Анотація

Мета статті – проаналізувати концепції універсального актора та висвітлити фрагменти сценічної адаптації масок різних епох у творчості провідних режисерів першої третини ХХ ст. – Є. Вахтангова, Г. Крега, Леся Курбаса, Вс. Мейєрхольда, О. Таїрова. Методи дослідження. У процесі розкриття поставлених завдань було використано історико-порівняльний та феноменологічний методи. Важливим методологічним підґрунтям проведеного дослідження стала теорія фреймів М. Мінського. Як фрейми сценічної маски вирізняються різноманітні національні театри, такі як італійська commedia dell’arte, французька ярмаркова комедія, східнослов’янський різдвяний вертеп тощо, які в історичній тяглості модифікувалися та зазнали трансформацій. Наукова новизна цього дослідження полягає в розкритті універсальних формотворчих властивостей театральної маски; встановлено, що прийоми маски є базовим інструментом роботи актора, а використання моделей (фреймів) масок різних історичних періодів дає змогу режисерам моделювати нові культурні парадигми, продукувати сценічні версії, суголосні запитам часу. Висновки. У першій третині ХХ ст. різноманітні модифікації масок досить часто були панівними засобами акторської виразності, механізмами винайдення нової образної мови та форми спілкування з публікою. У практиці Є. Вахтангова, Леся Курбаса, Вс. Мейєрхольда, О. Таїрова найяскравішими були сценічні адаптації масок commedia dell’arte, які підсилювали ефект ігрової життєрадісної стихії та сатиричного звучання вистав «Балаганчик» (1906), «Горе брехунові» (1918), «Принцеса Брамбілла» (1920), «Принцеса Турандот» (1922).